Читать онлайн книгу "Колгосп тварин"

Колгосп тварин
Джордж Орвелл


Folio. Свiтова класика
Джордж Орвелл (1903–1950) – британський письменник i журналiст. Його творча спадщина налiчуе 20 томiв i перекладена на 60 мов. Однак всесвiтньо вiдомим вiн став наприкiнцi свого життевого шляху, коли 1945 року з неабиякими труднощами надрукував казкову повiсть, а радше алегоричну притчу про зародження тоталiтарного режиму в СРСР «Колгосп тварин». У передмовi до украiнського видання – варто нагадати, що це перший переклад «Колгоспу тварин» з англiйськоi на iншу мову, автор насамперед зазначив: для нього дуже важливо, щоб люди на Заходi побачили радянський режим таким, яким вiн е. І зробив це блискуче.

Головнi героi книжки – тварини, яких iхнi поводирi – розумнi свинi пiдбурили повстати проти господаря-нехлюя. Захопивши владу, вся та свинота одразу забула про задекларованi правила майбутнього щасливого життя. Що сталося далi насправдi – вже iсторiя, яку вивчають за пiдручниками. Та от тiльки трактують ii по-рiзному, вишукуючи в тоталiтарних суспiльствах з iхнiми злиднями, голодоморами, репресiями, суцiльною брехнею «щось хороше». Тому прикметно, що цей твiр не втратив актуальностi.






Джордж Орвелл

Колгосп тварин


© Б. Носенок, переклад украiнською, 2021

© Т. Гнатишин, переклад украiнською, передмова, 2021

© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2021


* * *




Передмова Джорджа Орвелла до першого украiнського видання


Мене попросили написати передмову до украiнського перекладу «Колгоспу тварин». Я усвiдомлюю, що звертаюся до читачiв, про яких нiчого не знаю, але так само вони, мабуть, теж нiколи не мали найменшоi нагоди дiзнатися щось про мене.

Читачi, ймовiрно, очiкують, що в цiй передмовi я скажу щось про те, як постав «Колгосп тварин», та спочатку я розповiм дещо про себе та тi подii, завдяки яким сформувалися моi полiтичнi погляди.

Я народився в Індii 1903 року. Мiй батько обiймав там посаду в англiйському урядi, а моя родина за статками не вирiзнялася з-помiж iнших родин середнього класу, до якого належали вiйськовi, священнослужителi, чиновники, вчителi, юристи, лiкарi тощо. Навчався я в Ітонi – найдорожчiй i найбiльш снобiстськiй з англiйських державних шкiл. Та потрапив я туди тiльки завдяки стипендii; iнакше мiй батько не змiг би дозволити собi вiдiслати мене в школу такого типу.

Незадовго пiсля закiнчення школи (менi тодi ще й двадцяти не було) я поiхав до Бiрми i вступив до лав Імперськоi полiцii Індii. То була озброена полiцiя, щось на кшталт жандармерii, подiбно до iспанськоi Guardia Civil чи Garde Mobile у Францii. Я прослужив там п’ять рокiв. Служба була менi не до вподоби, ба бiльше, змусила мене зненавидiти iмперiалiзм, хоч тодi нацiоналiстичнi настроi в Бiрмi були незначними, а стосунки мiж англiйцями та бiрманцями не такими й ворожими.

Перебуваючи в Англii у вiдпустцi 1927 року, я звiльнився зi служби й вирiшив стати письменником – спершу без жодних особливих успiхiв. Упродовж 1928–1929 рокiв я жив у Парижi й писав оповiдання та новели, яких нiхто не хотiв друкувати (тому я iх усi знищив). У наступнi роки переважно бiдував i неодноразово потерпав з голоду. Лише з 1934 року й надалi я вже заробляв своiм письмом. А то, бувало, мiсяцями жив помiж бiднякiв та напiвкримiнальних елементiв, що населяють найгiршi частини найбiднiших кварталiв або ж вештаються вулицями, жебраючи й крадучи. Зрозумiло, я знався з ними через брак грошей, та згодом мене просто зацiкавив iхнiй спосiб життя.

Багато мiсяцiв я провiв (тепер уже бiльш систематично), вивчаючи умови працi шахтарiв на пiвночi Англii. Аж до 1930 року я загалом не вважав себе соцiалiстом. Насправдi дотодi я ще не визначився до кiнця зi своiми полiтичними поглядами. Соцiалiстом я став бiльше через вiдразу до того, як пригноблюються i знецiнюються бiднiшi верстви промислових працiвникiв, анiж через якесь теоретичне захоплення плановим суспiльством.

У 1936 роцi я одружився. Майже того самого тижня в Іспанii спалахнула громадянська вiйна. Ми з дружиною хотiли поiхати в Іспанiю й боротися на боцi iспанського уряду. Це сталося через пiв року, тiльки-но я закiнчив книжку, яку саме писав. В Іспанii я провiв майже шiсть мiсяцiв на арагонському фронтi, аж доки в Уесцi фашистський снайпер не прошив менi шию кулею.

На раннiх етапах вiйни чужинцям було геть нiчого не вiдомо про внутрiшню боротьбу, яка точилася мiж рiзними полiтичними силами, що пiдтримували уряд. Через низку нещасних випадкiв я приеднався не до Мiжнародноi бригади, як бiльшiсть iноземцiв, а до мiлiцii Робiтничоi партii марксистського об’еднання[1 - Робiтнича партiя марксистського об’еднання (англ. POUM) – марксистська партiя, що iснувала в 1930-х роках в Іспанii (прим. перекладача).], тобто до так званих iспанських троцькiстiв.

Тож у серединi 1937 року, коли комунiсти здобули контроль (чи частковий контроль) над iспанським урядом i почали переслiдувати троцькiстiв, ми з дружиною теж опинилися серед iхнiх мiшеней. Нам пощастило вибратися з Іспанii живими та ще й так, що нас жодного разу не арештовували. Багатьох наших друзiв розстрiляли, а iншi чимало часу вiдсидiли у в’язницi або ж просто зникли.

Цi полювання на людей в Іспанii тривали одночасно з великими чистками в СРСР i були таким собi доповненням до них. В Іспанii, як i в Росii, суть звинувачень (а саме – змова з фашистами) була та сама, та щодо Іспанii, у мене були всi пiдстави вважати, що цi обвинувачення були неправдивими. Цей досвiд став для мене цiнним уроком: я усвiдомив, як легко тоталiтарна пропаганда може контролювати думку освiчених людей у демократичних краiнах.

Ми з дружиною бачили, як невинних людей кидали до в’язницi лише через те, що iх пiдозрювали в неортодоксальностi. А повернувшись до Англii, виявили, що багато розсудливих i добре поiнформованих фахiвцiв вiрять у найнеймовiрнiшi iсторii про змову, зраду та саботаж, про якi повiдомляла преса з московських судових процесiв.

Тож я усвiдомив – яснiше, нiж будь-коли, – негативний вплив радянського мiфу на захiдний соцiалiстичний рух.

І тут я повинен спинитися й описати свое ставлення до радянського режиму.

Я нiколи не бував у Росii, i моi знання про неi обмежуються лише тим, про що можна дiзнатися, читаючи книжки та газети. Навiть якби я мав якусь владу, то не хотiв би втручатись у внутрiшнi справи СРСР: я б не засуджував Сталiна та його однодумцiв лише за iхнi варварськi та недемократичнi методи. Цiлком можливо, що за тих умов, навiть маючи найкращi намiри, вони не могли дiяти iнакше.

Та водночас для мене було надзвичайно важливо, щоб люди в Захiднiй Європi бачили радянський режим таким, яким вiн був насправдi. З 1930 року у мене було мало доказiв на пiдтримку того, щоб СРСР прямував до того, що можна було б по-справжньому називати соцiалiзмом. Зате мене глибоко вразили чiткi ознаки того, що вiн перетворюеться в iерархiчне суспiльство, у якому правителi мають не бiльше пiдстав вiдректися вiд своеi влади, анiж будь-який iнший правлячий клас. Ба бiльше: робiтники та iнтелiгенцiя в такiй краiнi, як Англiя, не можуть зрозумiти, що СРСР нинi цiлковито вiдрiзняеться вiд того, яким вiн був у 1917 роцi, частково через те, що просто не хочуть цього розумiти (тобто хочуть вiрити, що десь насправдi таки iснуе соцiалiстична краiна), а частково через те, що звикли до вiдносноi свободи й помiркованостi в суспiльному життi й зовсiм не розумiють тоталiтаризму.

Та все-таки слiд пам’ятати, що Англiя не е державою всуцiль демократичною. Це також i капiталiстична краiна з великими класовими привiлеями i – навiть зараз, пiсля вiйни, яка мала на метi зрiвняти всiх – з великими розбiжностями у статках. Однак це краiна, в якiй люди прожили разом кiлька сотень рокiв без серйозних конфлiктiв, в якiй закони вiдносно справедливi, а офiцiйним новинам та статистицi майже завжди можна вiрити, i, нарештi, це краiна, в якiй дотримуватися поглядiв меншостi та озвучувати iх ще не означае пiддаватися смертельнiй небезпецi. У такiй атмосферi людина з вулицi по-справжньому не розумiе таких речей, як концтабори, масовi депортацii, арешти без суду, цензура преси тощо. Усе, що ця людина читае про таку краiну, як СРСР, автоматично перекладаеться на мову англiйських реалiй, i вона цiлком невинно приймае брехню тоталiтарноi пропаганди. До 1939 року i навiть пiзнiше бiльшiсть англiйцiв не здатнi були оцiнити справжню природу нацистського режиму в Нiмеччинi, а нинi, за радянського режиму, вони все ще значною мiрою перебувають пiд впливом тих самих iлюзiй.

Це завдало великоi шкоди соцiалiстичному руху в Англii та мало серйознi наслiдки для зовнiшньоi полiтики Англii. Насправдi, на мiй погляд, нiщо так не сприяло перекрученню первiсноi iдеi соцiалiзму, як переконання, що Росiя е соцiалiстичною краiною i що кожен вчинок ii правителiв заслуговуе виправдання, якщо не наслiдування.

Отож упродовж останнiх десяти рокiв я набув упевненостi, що якщо ми хочемо вiдродження соцiалiстичного руху, знищення радянського мiфу е просто необхiдним.

Пiсля повернення з Іспанii менi спало на думку викрити радянський мiф, написавши iсторiю, яка була б зрозумiлою майже кожному i яку можна було б легко перекласти iншими мовами. Однак деякий час менi не вдавалося продумати фактичнi деталi, аж доки одного разу (я тодi жив у невеличкому селищi) не побачив маленького хлопчика, рокiв, мабуть, десяти, який гнав вузенькою стежиною величезну коняку, запряжену у вiз, шмагаючи ii батогом щоразу, як вона намагалася звернути вбiк. Менi тодi стрiлила в голову така думка: якби тiльки такi тварини усвiдомлювали свою силу, ми не мали б над ними влади, а люди експлуатують тварин приблизно так само, як багатii експлуатують пролетарiат.

Тож я взявся до викладу теорii Маркса з точки зору тварин. Для тварин було очевидно, що концепцiя класовоi боротьби мiж людьми була чистою iлюзiею, оскiльки щоразу, як треба було експлуатувати тварин, усi люди одразу об’еднувалися проти них: справжня боротьба розгорталася тодi мiж тваринами й людьми. З такоi вихiдноi точки неважко було побудувати iсторiю. Я не записував ii аж до 1943 року, оскiльки постiйно був зайнятий iншою роботою, що вiдбирала весь мiй час; в кiнцi я додав до неi ще деякi подii, наприклад, Тегеранську конференцiю, що вiдбулася, поки я писав. Таким чином, основнi обриси цiеi iсторii трималися в моiй свiдомостi впродовж шести рокiв до того, як вона була фактично написана.

Не хочу коментувати сам твiр; якщо вiн не зрозумiлий сам по собi, це невдача. Та я хотiв би наголосити на двох моментах: по-перше, хоч деякi епiзоди взятi з реальноi iсторii росiйськоi революцii, та змальованi вони схематично, а хронологiя iх розгортання порушена; це було необхiдно для симетричноi побудови оповiдi. Другий момент пропустила бiльшiсть критикiв, можливо, тому, що я сам недостатньо на ньому наголосив. У багатьох читачiв пiсля прочитання книжки могло виникнути враження, що вона завершуеться цiлковитим примиренням мiж свиньми та людьми. Та мiй намiр був не таким; навпаки, я спецiально закiнчив ii на гучнiй дисонанснiй нотi, оскiльки писав одразу ж пiсля Тегеранськоi конференцii, яка, як усi думали, встановила найкращi, наскiльки це було можливо, вiдносини мiж СРСР i Заходом. Особисто я не вiрив, що такi добрi вiдносини триватимуть довго; i, як виявилося, я не дуже-то й помилявся.

Не знаю, що ще маю додати. Якщо когось цiкавлять особистi деталi з мого життя, то скажу, що я вдiвець i маю сина, якому вже майже три роки, що за фахом я письменник i що з початку вiйни я здебiльшого працював журналiстом.

Часопис, до якого я регулярно дописую, – це «Трибуна»[2 - «Трибуна» (англ. Tribune) – демократичний соцiалiстичний полiтичний журнал, який почали випускати у 1937 роцi в Лондонi (прим. перекладача).], соцiополiтичний тижневик, який загалом представляе лiве крило лейбористськоi партii. Ось моi книжки, якi можуть зацiкавити пересiчного читача (на випадок, якщо хтось iз них натрапить на цi примiрники): «Бiрманськi днi» (iсторiя про Бiрму), «Вшанування Каталонii» (книжка, що виросла з мого досвiду участi в громадянськiй вiйнi в Іспанii) i «Критичнi нариси» (есеi, у яких iдеться переважно про популярну сучасну англiйську лiтературу, повчальнi бiльше з соцiологiчноi, анiж iз лiтературноi точки зору).

Джордж Орвелл,

березень 1947 року




Колгосп тварин



1

Мiстер Джонс, власник ферми «Садиба», зачинив курники на нiч, а лази до них прикрити забув – сильне сп’янiння давалося взнаки. Пляма свiтла вiд лiхтаря, витанцьовуючи в такт хиткiй хазяйськiй ходi, вихоплювала з темряви звивистий шлях чоловiка, що лежав через увесь двiр. Роззувшись бiля дверей заднього ганку, вiн пожбурив у куток чоботи, i, перехиливши на кухнi останнiй на сьогоднi кухоль пива, дiстався нарештi лiжка, де давно вже хропiла мiсiс Джонс.

Тiльки-но свiтло у вiкнi спальнi погасло, у хлiвах одразу вiдновився рух, заляскали крила. Ще зранку мешканцi ферми переказували одне одному новину, що минулоi ночi старий Майор, племiнний бiлий кнур, бачив дивний сон, про який вiн обов’язково хоче розповiсти всiм. Домовилися зiбратися у великому хлiвi, щойно мiстер Джонс вкладеться спати. Старий Майор – так зазвичай його кликали на фермi, хоч на виставках вiн був вiдомий як Вiллiнгдонський Красень – зажив такоi шани, що жодна тварина не пошкодувала годину сну, щоб почути пророчу розповiдь.

Усi мешканцi ферми, якi поспiшали на велике зiбрання, переступивши порiг хлiву, найперше бачили Майора. Вiн лежав бiля стiни, на високому солом’яному ложi, немов на трибунi. Свiтло вiд лiхтаря, що звисав з балки, падало прямо на нього. Майору було вже дванадцять рокiв, i останнiм часом вiн став трохи неповоротким, проте не втратив величного вигляду, мудрого й доброзичливого – попри те, що iкла йому так i не видалили.

Першою прибiгла трiйка собак: Джессi, Блюбелл i Пiнчер. За ними – свинi, якi одразу вклалися на солому поблизу трибуни. Кури влаштувалися на пiдвiконнях, голуби злетiли на крокви, вiвцi та корови, не припиняючи лiниво ремигати, повлягалися за свиньми. Боксер i Люцерна, тягловi конi, увiйшли одночасно, дуже повiльно й обережно ставлячи своi величезнi копита, щоб, бува, не зачепити випадково якусь тваринку, що зарилася в соломi. Люцерна, кобила середнiх рокiв, лагiдна й огрядна матрона – пiсля четвертого лошати iй вже не вдалося вiдновити фiгуру. Боксер – величезний кiнь, майже два метри заввишки, мав силу, яка зробила б честь парi звичайних коней, а через бiлу смугу на мордi, мав трохи дурнуватий вигляд. Власне, вiн i справдi не вiдзначався розумом, зате його шанували за непохитну врiвноваженiсть i величезну працездатнiсть.

Слiдом за кiньми прийшла бiла коза Мюрiель та осел Бенджамiн, що був найстарший за всiх тварин на фермi, а ще вирiзнявся упертим норовом. Говорив вiн небагато, та й те жовчно, бо все йому було не так. Наприклад, казав, що, мовляв, Бог йому дав хвiст – вiдганяти мух, але вiн вважав би за краще, щоб не було нi мух, нi хвоста. Серед усiх тварин ферми вiслюк единий нiколи не смiявся, а якщо запитували – чому, то вiдповiдав, що не бачить для цього причини. Та була в нього одна слабинка: понад усе вiн цiнував свою дружбу з Боксером, хоч i приховував це. У недiлю iх нiхто не мiг розлучити: зазвичай вони паслися поруч i мовчали.

Конi вляглися, а до хлiва перевальцем присунув виводок недавно осиротiлих каченят. Тихенько гелгочучи, вони взялися розшукували мiсце, де б на них нiхто не наступив. Тодi Люцерна обережно зiгнула свою величезну передню ногу, влаштувавши щось на зразок загородки, i каченята, вмостившись там, одразу задрiмали. Швидко перебираючи копитами, до хлiва дрiбним кроком забiгла Моллi, дурненька, але гарненька бiла кобилка, яку мiстер Джонс запрягав у свою бричку. Похрумуючи грудочкою цукру, вона влаштувалася на видному мiсцi i заходилася стрiпувати бiлою гривою, щоб привернути загальну увагу до уплетених в неi червоних стрiчок. Останньою прийшла кiшка, постояла трохи, виглядаючи тепле мiстечко, i нарештi, втиснувшись мiж Боксером i Люцерною, вдоволено замуркотiла, пропустивши повз вуха майже всю промову Майора.

Тепер зiбралися майже всi тварини ферми, окрiм старого ручного ворона Мозеса, який спав собi на жердинi за заднiми дверима будинку господарiв. Переконавшись, що всi присутнi зручно влаштувалися i вже готовi слухати, Майор прокашлявся й почав:

– Товаришi, ви вже чули, що минулоi ночi менi приснився дивний сон. Але про це я розповiм пiзнiше, бо спочатку хочу повiдомити таке. Товаришi, я знаю, що менi вже недовго бути з вами. Тож, гадаю, повинен подiлитися перед смертю тими знаннями, передати вам ту мудрiсть, яку я збирав усе свое довге життя. Лежачи тут на самотi, я мав чимало часу для роздумiв, й пiд кiнець моiх днiв зрозумiв у чому сенс життя на землi. Про це й хочу говорити.

Перш за все, товаришi, яке воно, наше життя? Погляньмо правдi в очi: воно виснажливе, нещасливе й коротке. Ми з’являемося на свiт, i iжi нам дають саме стiльки, щоб душа не розлучилася з тiлом, i водночас нас змушують працювати до останньоi межi наших сил. А тiльки-но ми стаемо непрацездатними, нас огидно й жорстоко вбивають. Жодна тварина в Англii не знае й хвилини спокою i щастя вiдтодi, як iй виповниться рiк. Жодна тварина в Англii не знае, що таке свобода. Життя тварини – це злиднi й рабство. Отака вона гола правда.

Та хiба такий природний стан речей? Чи така вже злиденна наша краiна, що не в змозi запропонувати гiдне життя тим, хто населяе ii? Нi, товаришi, однозначно нi! Грунт Британii родючий, клiмат ii благодатний, земля може нагодувати набагато бiльше тварин, нiж е нинi. Лише наша ферма прогодувала б дюжину коней, двадцять корiв, сотнi овець – i всi вони жили б в радостi й достатку, про якi нинi годi й мрiяти. Чому ж ми всього цього не маемо, а iснуемо в таких жалюгiдних умовах? Та тому, що майже все, вироблене нами, крадуть люди. Ось чому вас обступають злиднi. Назва нашим головним бiдам – Людина. Людина – наш справжнiй ворог. Заберiть звiдси Людину – основну причину голоду й рабське становище тварин буде усунено навiки.

Людина – едина iстота, яка споживае, але не виробляе. Вона не дае молока, не несе яець, вона заслабка, щоб перти плуга, занадто повiльно бiгае, щоб ловити зайцiв. Проте саме Людина пануе над тваринами. Вона змушуе iх без упину працювати, вiддаючи лише стiльки, щоб вони не померли з голоду, решту ж забирае собi. Нашою працею обробляеться земля, нашим гноем вона удобрюеться, а ми не маемо нiчого, крiм власноi шкури.

Ось ви, корови, що передi мною: скiльки тисяч галонiв молока дали ви цього року? А що зробили вони з цим молоком, яким можна було вигодувати мiцних бичкiв? До останньоi краплi пiшло воно у шлунки наших ворогiв. А ви, кури, скiльки яець знесли цього року – i скiльки з них вивелося курчат? Мало. Усе пiшло на ринок, щоб кишенi Джонса i його наймитiв наповнилися грiшми. А ти, Люцерно, скажи, де тi четверо лошат, виношених тобою? Вони могли б втiшати й пiдтримувати тебе на старiсть, проте iх продали, коли iм не виповнилося й року. І жодного ти нiколи не побачиш. Усе свое життя ти працюеш у полi, а що за це маеш, окрiм худоi торби з вiвсом i дерев’яного стiйла?

І навiть те жалюгiдне iснування, що ми ведемо, не закiнчуеться природно. Я на свою долю не нарiкаю, бо маю трохи щастя. Менi дванадцять рокiв, у мене бiльш як чотириста дiтей. Це – непогана доля для кнура. Та врештi-решт жодна тварина не втече вiд безжального ножа. Ось ви, молодi пiдсвинки передi мною, знайте: кожен з вас не пiзнiше, нiж через рiк зiйде вереском в руках м’ясника. Усi проходять цей неминучий жах – i корови, i свинi, i кури, i вiвцi – усi без винятку. Навiть у коней i собак не краща доля. Того дня, коли твоi потужнi м’язи, Боксере, втратять силу, Джонс продасть тебе шкуродеру, який перерiже тобi горлянку, а м’ясо згодуе псам. А з собаками, якi постарiли та втратили зуби, Джонс чинить ще простiше: цегла на шию – i в найближчий ставок.

Тож, товаришi, хiба не очевидно, що все зло в нашому життi вiд тиранii людей? Варто лише позбутися Людини, i продукти нашоi працi належатимуть тiльки нам самим. Мало не в один день ми можемо стати вiльними й багатими. Що ж треба зробити? Так, звичайно ж, докласти всiх зусиль, щоб повалити людське панування! Ось вам мiй заповiт, товаришi: Повстання! Не знаю, коли воно станеться, може, через тиждень, може, – через сто рокiв, але я впевнений – так само як у тому, що лежу зараз на соломi – рано чи пiзно справедливiсть переможе. Треба спрямувати всi зусилля на виконання цього завдання, яким би коротким не було ваше життя! І найголовнiше, передайте цей мiй заповiт тим, хто прийде пiсля вас, щоб майбутнi поколiння боролися до остаточноi перемоги!

І пам’ятайте, товаришi, ваша рiшучiсть повинна бути непохитною. Нiщо не мае збити вас iз прямого шляху на манiвцi. Не слухайте тих, хто каже, що в людини й тварини спiльнi iнтереси, що людський добробут означае ваше процвiтання. Все це – брехня. Людина дбае тiльки про власнi iнтереси. Але серед нас, тварин, нехай буде повне еднання, повна спiвдружнiсть у спiльнiй боротьбi. Всi Люди – нашi вороги. Всi тварини – товаришi.

Раптом усi заметушилися. Поки Майор говорив, четвiрка щурiв вилiзла з нiрок i, звiвшись на заднi лапи, слухала промову. Їх помiтили собаки, i лише швидкiсть, з якою пацюки метнулись в нори, врятувала iх вiд наглоi смертi. Майор пiдняв ратицю, закликаючи зiбрання до мовчання.

– Товаришi, – сказав вiн, – ось питання, яке треба залагодити. Чи дикi тварини – щури, зайцi тощо – вони нам друзi чи вороги? Проголосуймо. Чи друзi нам щури? Ставлю питання на голосування.

Голосування вiдбулося негайно, i переважною бiльшiстю голосiв було вирiшено, що пацюки – друзi. Проти було четверо: трое собак i кiшка, яка, щоправда, як пiзнiше з’ясувалося, голосувала i «за», i «проти».

– Хочу сказати ще й таке, – вiв далi Майор. – Власне, нагадати: пам’ятайте завжди, ваш обов’язок – ворогувати з Людиною. Усi двоногi iстоти – вороги. Усi чотириногi або крилатi iстоти – друзi. І запам’ятайте – борючись з Людиною, ми не повиннi уподiбнюватися iй. Навiть у разi перемоги не слiд успадкувати ii вади. Жодна тварина не повинна жити в будинку, спати в лiжку, носити одяг, пити алкогольнi напоi, палити тютюн, торкатися грошей, торгувати. Всi звичаi Людини – зло. І понад усе: жодна тварина не смiе вбити iншу тварину. Усi тварини рiвнi.

А тепер, товаришi, я розповiм вам про те, що привидiлося менi минулоi ночi. Описати це повнiстю неможливо. Я побачив Землю – якою вона стане, коли Людина зникне. І менi згадалося давно забуте. Багато рокiв тому, коли я був ще зовсiм маленьким поросям, моя мати та ii подруги спiвали одну стару пiсню, в якiй знали лише перших три слова. Цю мелодiю я пам’ятав у дитинствi, але давно забув. Проте минулоi ночi вона прийшла менi увi снi, пригадав i слова. Я впевнений: цю пiсню спiвали всi тварини в давнину, зараз i я це зроблю, хоч вiд старостi голос мiй захрип. Вам варто завчити ii одразу, разом спiватимемо краще. Пiсня називаеться «Тварини Англii».

Старий Майор прокашлявся i завiв. Голос у нього справдi трохи захрип, але спiвав вiн доволi добре. Та й мелодiя була бадьорою й бентежною (щось середне мiж «Клементиною» i «Кукарачою»). Слова ж були такi:

Тварини Англii й Ірландii,
Тварини всiх краiн i континентiв,
Вiд Австралii й до Голландii,
Я звертаюся до вас без сентиментiв.

Чи то рано, чи то пiзно – але ми
Скинемо своiх людських тиранiв,
Запануе тодi в серцi й тiлi мир,
Як позбудемось своiх кайданiв.

Лиш тварини будуть жити на землi,
Вiльнi, без кiлець й дiрок в нiздрях,
В радостi та щастi на селi,
А не так, як ми живемо досi.

Бiльше ми не будемо страждати,
Працювати на жорстку людину,
Гнути спини, вити, помирати,
Вимагаемо: поважати тварину!

Мрiю я про днi, коли засяе сонце,
Ранок розгорнеться над полями,
Як не буде бiльше незнайомця,
Що одвiку знущаеться з нас.

Але ми маемо ще воювати,
Бо невiдомо, коли день настане,
Як будемо самi хазяйнувати,
Як рiд тварин вiзьме та i повстане!

Тварини Англii та Ірландii,
Тварини всiх краiн i континентiв,
Вiд Австралii й до Голландii,
Я звертаюся до вас без сентиментiв.

Пiсня справила на всiх тварин велике враження. Майор ледве встиг доспiвати останнiй рядок, а всi вже пiдхопили ii. Навiть нездари засвоiли мотив i кiлька слiв, а кмiтливi – свинi й собаки – вивчили слова напам’ять за кiлька хвилин. І незабаром, пiсля кiлькох спроб, голоси присутнiх злилися в хор, виконуючи «Тварини Англii». Корови мукали ii, собаки скиглили ii, вiвцi мекали ii, конi iржали ii, качки крякали ii. Пiсня так сподобалася тваринам, що ii проспiвали п’ять разiв поспiль i, певно, почали б вшосте, якби iм не завадили.

На жаль, галас розбудив мiстера Джонса, i вiн, пiдхопившись з лiжка, схопив рушницю, яку завжди клав напохватi, i наослiп пальнув у темряву, не сумнiваючись, що до хлiву пробралася лисиця. Тож збори закiнчилися переполохом. Кожен миттево дiстався свого звичного мiсця ночiвлi. Птахи злетiли на сiдала, тварини повлягалися в стiйлах, i за мить ферма занурилася в сон.


2

Через три ночi Майор мирно сконав увi снi. Його закопали бiля живоплоту. Сталося це на початку березня. А в наступнi три мiсяцi на фермi набирав сили таемний рух. Промова Майора спонукала тямущих тварин подивитися на свое життя i свiт загалом по-новому. Коли вибухне Повстання, чи визрiе воно за iхнього життя – нiхто не знав, проте кожен чiтко усвiдомлював свiй обов’язок – готуватися до нього. Навчальна та органiзацiйна робота припала, природно, на спiльноту свиней, якi за загальним визнанням були найрозумнiшими. Серед них виокремилася двiйка лiдерiв – молодi кнури Снiжок i Наполеон, яких мiстер Джонс вiдгодовував на продаж.

Єдиний представник беркширськоi породи на фермi, великий i доволi зухвалий на вигляд, Наполеон, був мовчазний, але зазвичай, як усiм було вiдомо, вмiв домагатися свого. Тим часом Снiжок – жвавий, балакучий i винахiдливий, на думку багатьох, поступався товаришевi статечнiстю. Решта кнурцiв були кастрованi. Найвiдомiшим серед них був маленький вгодований Пискун – з круглими щоками, верткими очима i пронизливим голосом. У вмiннi вести бесiду йому не було рiвних, а пiд час важкоi суперечки вiн доповнював сказане вкрай переконливими рухами – метляв хвостиком i пiдстрибував. Свинi подейкували, що тодi Пискун цiлком здатен iз чорного зробити бiле.

Саме цi трое напрацювали зi сказаного старим Майором цiлий фiлософський напрям, якому дали назву Тваринiзм. Майже щоночi, вiдразу пiсля того, як мiстер Джонс iшов до будинку, вони збирали в хлiву секретнi збори, на яких роз’яснювали iншим основи свого вчення. На початках iхню фiлософiю нiхто не сприймав, i найгiршим, вважали вони, було не вiдсутнiсть розумiння, а байдужiсть. Деякi тварини навiть згадували про обов’язкову вiрнiсть мiстеру Джонсу, якого називали Господар, i висловлювали примiтивнi думки на кшталт: «Мiстер Джонс нас годуе, i якщо його не буде, ми всi помремо з голоду». Іншi казали: «Яке менi дiло до того, що станеться пiсля нашоi смертi», або: «Якщо це Повстання все одно мае вiдбутися, то яка рiзниця – будемо ми його готувати чи хтось iнший?»

Трiйцi кнурiв доводилося долати величезнi труднощi, щоб змусити тих, хто сумнiваеться, зрозумiти, що такi розмови суперечать духу Тваринiзму. Найбезглуздiшi запитання ставила, безперечно, бiла кобилка Моллi. Насамперед вона поцiкавилася у Снiжка:

– А цукор пiсля Повстання буде?

– Нi, – твердо вiдповiв той. – Ми не зможемо виготовляти цукор на фермi. До того ж тобi цукор не потрiбен. У тебе буде вдосталь вiвса та сiна.

– А стрiчки в гриву менi можна буде вплiтати? – занепокоiлася Моллi.

– Товаришко, – вiдповiв iй Снiжок, – зрозумiй, що стрiчки, якi ти так любиш, – ознака рабства. Невже ти не розумiеш, що свобода дорожча за стрiчки?

Моллi вiдповiла ствердно, але прозвучало це не дуже переконливо.

Ще важче було свиням боротися проти побрехеньок, якi поширював ручний ворон Мозес. Улюбленець мiстера Джонса, нишпорка та плiткар, був вправним говоруном. Вiн стверджував, що йому вiдомо про iснування потойбiчноi краiни, яка звалася Льодяниковою Горою. До неi потрапляють усi тварини пiсля смертi. За словами Мозеса, вона розташовуеться десь на небесах, вiдразу за хмарами. На Льодяниковiй Горi сiм днiв на тиждень – недiля, конюшина цвiте цiлий рiк, цукор-рафiнад i кминнi хлiбцi ростуть просто на живоплотах. Тварини, щоправда, не любили Мозеса, який зазвичай лише базiкав i нiколи не працював, проте в Льодяникову Гору дехто все-таки повiрив. Тож свиням довелося довго переконувати легковiрних у тому, що такого мiсця не iснуе.

Найвiдданiшими учнями свиней були конi – Боксер i Люцерна. Розумова дiяльнiсть давалася iм дуже складно, думати вони не звикли, проте одного разу визнавши свиней своiми вчителями, вiрили iм беззаперечно, а вiдтак передавали почуте простими словами iншим тваринам. Вони неухильно вiдвiдували секретнi збори i першими заводили пiсню «Тварини Англii», коли обговорення надважливих питань закiнчувалося.

Сталося так, що Повстання вiдбулося набагато швидше, нiж передбачалося, й обiйшлося, як кажуть, без втрат. У минулi роки мiстер Джонс хазяйнував як слiд, хоч i безжалiсно, проте останнiм часом удача вiдвернулася вiд нього. Вiн сильно занепав духом, коли втратив багато грошей пiсля невдалого судового процесу. Вiдтодi постiйно заливав свое горе. Алкоголь вiдбирав у мiстера Джонса залишки колишнього завзяття. Цiлими днями вiн сидiв у крiслi-гойдалцi на кухнi, читав газети, не забуваючи сьорбати з келиха, i час вiд часу годував Мозеса скоринками, вимоченими в пивi. Його наймити ледарювали, поля заростали бур’янами, дахи на будiвлях протiкали, живоплоти не доглядалися, тварини голодували.

Настав червень i покликав господаря на косовицю. Натомiсть на Іванiв день, який припав на суботу, мiстер Джонс поiхав у Вiллiнгдон i набрався у забiгайлiвцi «Червоний Лев» так, що приплентався додому лише в недiлю опiвднi. Наймити ж тiльки того й зробили, що рано вранцi подоiли корiв i, навiть не погодувавши тварин, пiшли полювати на зайцiв. Своею чергою мiстер Джонс вiдразу повалився на канапку й, прикривши обличчя iлюстрованим журналом «Свiтовi новини», захропiв. Про тварин до вечора так нiхто й не згадав. Нарештi терпець iм урвався.

Одна корова виламала рогами дверi комори, i всi тварини вломилися до засiкiв. От тодi й прокинувся мiстер Джонс. За мить вiн з наймитами опинився бiля комори, намагаючись батогами загнати голодних тварин у хлiв. Та тi вже не позбулися страху. В одному поривi, без будь-якоi попередньоi змови, вони кинулися на своiх мучителiв, зусiбiч щипали, били, кусали iх. Такого ще нiколи не було, щоб свiйськi тварини так поводилися. Раптовий бунт безмовних iстот, яких вони звикли експлуатувати й ображати скiльки заманеться, налякав людей мало не до втрати розуму. Вони перестали вiдбиватися i кинулися навтьоки. За хвилину всi п’ятеро мчали щодуху стежкою прямо до великоi дороги, а iх переслiдувало об’еднане стадо тварин-переможцiв.

Визирнувши з вiкна спальнi, мiсiс Джонс вiдразу зрозумiла, що вiдбуваеться, тож поспiшно вкинула до саквояжа дещо з речей i вислизнула з ферми iншою дорогою. Своею чергою, Мозес зiстрибнув зi своеi жердки й, голосно каркаючи, затрiпотiв слiдом. Тим часом тварини переслiдували Джонса та його наймитiв до самоi дороги, а потiм зачинили за ними важкi ворота.

Ось так все й сталося. Повстання вiдбулося, а тварини ще не встигли усвiдомити, що Джонса вони вигнали, i ферма «Садиба» в iхньому цiлковитому розпорядженнi.

Спочатку тварини не могли повiрити своему щастю. Усiм загоном вони промчали вздовж живоплоту, немов хотiли упевнитися в тому, що жодна людська iстота не ховаеться в його закутках; потiм всi разом помчали до будiвель, щоб знищити останнi слiди ненависного царства Джонса. Вони зламали комору при стайнi й повикидали в колодязь мундштуки, хомути, ланцюги для собак, безжальнi ножi, якими Джонс колов поросят i ягнят. Вiжки, вуздечки, шори, принизливi торби для годiвлi – кинули до iншого смiття, щоб потiм спалити. Туди ж полетiли й батоги. Тварини пiдстрибували вiд захвату, дивлячись, як iх охоплюе полум’я. Снiжок на додачу вирiшив спалити ще й стрiчки, якими зазвичай прикрашали гриви i хвости коней у базарнi днi.

– Стрiчки, – прокоментував вiн свiй вчинок, – слiд прирiвняти до одягу, який вiдрiзняе людей вiд нас. Усi тварини повиннi ходити голими.

Почувши це, Боксер принiс солом’яний капелюх, який носив улiтку, щоб мухи не сiдали йому на вуха, i теж кинув його у вогонь.

Незабаром тварини знищили все, що нагадувало iм про мiстера Джонса. Потiм Наполеон знову повiв iх до комори й кожному видав подвiйну порцiю кукурудзи, а собакам – по двi галети. Вiдтак переможцi заспiвали «Тварини Англii» вiд початку до кiнця сiм разiв поспiль, i тiльки тодi повкладалися на нiч i спали так, як нiколи ранiше.

Як i зазвичай усi прокинулися вдосвiта, але одразу згадали про вчорашню перемогу, й дружно побiгли на пасовисько. Неподалiк височiв невеликий пагорб, з якого добре було видно майже всю територiю ферми. Тварини вибiгли на його вершину й роззирнулися довкруж. Так, усе, що бачили вони навколо в прозорому ранковому свiтлi, належало iм! Це усвiдомлення сповнило iх такою радiстю, що вони помчали щодуху навколо пагорба, час вiд часу високо пiдстрибуючи, щоб дати вихiд своему збудженню. Вони качалися по росянiй травi, захоплюючи ii губами й насолоджуючись ii смаком, вони рили чорну, напоену дощами землю i, тремтячи, вдихали ii аромат. Потiм обстежили ферму, зачаровано споглядаючи ii орнi поля, луки, сад, ставок, гай, наче бачили все вперше i нiяк не могли повiрити, що це вiдтепер належить тiльки iм.

Потiм вони потягнулися назад, до двору, i мовчки зупинилися бiля житлового будинку. Вiн тепер теж належав iм, але увiйти до нього все-таки було лячно. Однак за мить Снiжок i Наполеон штовхнули вхiднi дверi, i всi тварини увiйшли до будинку, ступаючи дуже обережно, щоб не пошкодити чогось. Навшпиньки переходили з кiмнати в кiмнату, перемовлялися пошепки, дивилися з подивом на предмети немислимоi розкошi: лiжка з перинами, дзеркала, канапка, набита конячим ворсом, брюссельський килим, лiтографiя iз зображенням королеви Вiкторii над камiном у вiтальнi. Вони вже були бiля сходiв, коли хтось помiтив, що немае Моллi. Кiлька тварин повернулися в дiм i знайшли ii у найкращiй спальнi будинку. Взявши зi столика мiсiс Джонс блакитну стрiчку, Моллi приклала ii до свого плеча i з дурнуватим кокетством розглядала себе в дзеркалi. Їi вчинок одностайно засудили.

Кiлька окостiв, що висiли на кухнi, були винесенi назовнi для поховання, а барило з пивом, що стояло в коморi, Боксер розщепив одним ударом копита. Бiльше вони нiчого в будинку не чiпали, бо ухвалили одностайне рiшення зберегти будинок як музей, зiйшовшись на думцi, що жодна тварина жити тут не повинна.

Пiсля снiданку Снiжок i Наполеон знову зiбрали тварин.

– Товаришi, – сказав Снiжок, – зараз пiв на сьому, весь довгий день попереду. Сьогоднi ми починаемо косовицю. Але е одне питання, яке слiд вирiшити передусiм.

І свинi розповiли, що за останнi три мiсяцi вони навчилися читати й писати за старим пiдручником дiтей мiстера Джонса, який господарi викинули на смiтник. Наполеон послав за чорною та бiлою фарбою, а сам пiдвiв усiх до брами, яка вiдгороджували ферму вiд дороги. Потiм Снiжок, бо саме вiн найкраще писав, затиснувши в ратицi пензлик, зафарбував на арцi ворiт слова «Ферма „Садиба”», а натомiсть вивiв «Колгосп тварин». Вiдтепер ця ферма називалася так. Потiм усi знову вирушили до господарських будiвель.

Наполеон i Снiжок звелiли принести драбину й приставити ii до задньоi стiнки великого хлiва. Вони оголосили, що завдяки напрацюванням упродовж останнiх трьох мiсяцiв, свиням вдалося звести засади Тваринiзму до Семи Положень. Тепер цi настанови викарбують на стiнi й за ними звiрятимуть свое життя усi тварини. З певними труднощами, адже свиням нелегко зберiгати рiвновагу, стоячи на сходах, Снiжок вибрався нагору й узявся до роботи. А Пискун, стоячи кiлькома сходинками нижче, тримав горщик iз фарбою. Сiм Положень вивели на шорсткiй стiнi великими бiлими лiтерами, щоб iх можна було прочитати, навiть стоячи за тридцять крокiв вiд стiни. Ось вони:

Сiм Положень

1. Усi двоногi iстоти – вороги.

2. Усi чотириногi або крилатi iстоти – друзi.

3. Жодна тварина не повинна носити одягу.

4. Жодна тварина не повинна спати в лiжку.

5. Жодна тварина не повинна вживати спиртного.

6. Жодна тварина не повинна вбивати iншу тварину.

7. Усi тварини рiвнi.

Снiжок усе написав дуже акуратно, лише у словi «друзi» зробив помилку i загубив кiлька закiнчень у словах, але в усьому iншому орфографiя була бездоганною. Для неписьменних вiн прочитав написане вголос. Усi тварини кивали головами, висловлюючи цiлковиту згоду, а найрозумнiшi одразу взялися заучувати настанови напам’ять.

– А тепер, товаришi, – вигукнув Снiжок, вiдкидаючи пензлик, – нумо, на луки! Нехай для нас буде справою честi впоратися iз косовицею швидше, нiж це робили Джонс i його наймити.

Однак пiсля цих його слiв три корови, якi давно помiтно хвилювалися, голосно запротестували, нагадуючи, що iх не доiли вже добу, а iхнi вим’я от-от лопнуть. Трохи помiркувавши, свинi послали по вiдра й доволi вправно видоiли корiв: з’ясувалося, що iхнi ратицi добре пристосованi до такоi роботи. Незабаром п’ять дiйниць наповнилися парним молоком, вiд якого багато тварин не могли вiдiрвати очей.

– А що буде з молоком? – запитав хтось.

– Джонс iнодi пiдливав нам його до кормiв, – завважила одна курка.

– Та не переймайтеся цим молоком, товаришi! – скрикнув Наполеон, намагаючись собою прикрити вiдра. – Про нього подбають. Косовиця важливiша. Товариш Снiжок очолить колону, а я наздожену вас за кiлька хвилин. Уперед, товаришi! Трава чекае!

І тварини попрямували на луки, а коли повернулися увечерi, то молока вже нiде не було.


3

Скiльки поту пролили вони, щоб запастися сiном! Проте iхнi титанiчнi зусилля були винагородженi: урожай виявився навiть багатшим, нiж вони сподiвалися.

Праця була нелегкою ще й через те, що всi знаряддя призначалися для людини, а жодна тварина не могла працювати, стоячи на заднiх ногах. Та винахiдливiсть свиней дала змогу обiйти всi труднощi. Щодо коней, то вони знали кожен дюйм лугу й загалом змогли виконувати роботу куди краще, нiж це будь-коли вдавалося Джонсу та його наймитам. Свинi, щоправда, самi не працювали, зате безперервно давали вказiвки й пiдганяли iнших. Власне, було цiлком природно, що вони взяли на себе керiвництво, бо володiли Вищим Знанням. Боксер i Люцерна самi впряглися в косарку (нi вуздечок, нi вiжок вони тепер, зрозумiло, не потребували, як i погоничiв) i без упину робили коло за колом, а свиня, крокуючи за ними, закликала: «Гей, вперед, товаришi!» або «Гей-гей, назад, товаришi!» – залежно вiд ситуацii.

Усi тварини, аж до найменших, ворушили скошене та складали сiно в копицi. Навiть кури й качки снували пiд пекучим сонцем, носячи в дзьобах маленькi жмутики сiна. Як наслiдок, косовицю завершили рекордно швидко: на два днi ранiше, нiж за правлiння Джонса. Та й урожай видався найбагатшим за усi роки. Втрат не було зовсiм, кури та качки зiбрали всi до останньоi билинки. І жодна тварина не вкрала нi жуйку, нi травинку.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66801163) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Робiтнича партiя марксистського об’еднання (англ. POUM) – марксистська партiя, що iснувала в 1930-х роках в Іспанii (прим. перекладача).




2


«Трибуна» (англ. Tribune) – демократичний соцiалiстичний полiтичний журнал, який почали випускати у 1937 роцi в Лондонi (прим. перекладача).



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения